Говорю з сином українською. Підходить сусідка. Питає: “Ти смотрі, “тату” говоріт, ето капєц просто, прямо по-укрАінскі, прікольно: а он шо у вас, вот так на укрАінском і разговаріваєт?” – блогер
Тусуємося з Назаром на майданчику. Підходить родина з нашого двору. Трохи старша за нього дівчинка, її мама, тато і бабуся. Привітались. Мама і тато малої швидко кудись ідуть.
Бабуся – жінка, якій на вигляд трохи за шістдесят – лишається з нею.
Назар гойдається. Бабуся всаджує дівчинку на сусідню гойдалку.
– Татууу, – голосно говорить Назар.
– Щооо? – Так само голосно відповідаю я.
– Я не мозю злізти.
– А ти хочеш злізти?
– Я не знаааю.
– Ну ти визначайся і скажи.
Зупиняю гойдалку. Сидить.
– Злізаєш?
– Нііі, не хоцю.
– Ну тоді продовжуємо.
Розгойдую знову.
– Ти смотрі, “тату” говоріт, ето капєц просто, прямо по-укрАінскі, прікольно: а он шо у вас, вот так на укрАінском і разговаріваєт? – Видає цілу тираду жінка.
– Звичайно, – коротко відповідаю я.
– І мама, і тато, і Остааап, – виголошує свою звичну мантру Назарко.
– Ето ви малого Остап назвалі?
– Так.
– Надо же: інтєрєсноє імя, но такоє рєдкостноє.
– Для Одеси – може, а загалом зустрічається.
– І что, Назар нє говоріт по-русскі?
– Не говорить.
– Ооого. Капєц.
– Що не так?
– Ну как – ето же Одєсса…
– А ваша онука розмовляє українською?
– Нєа. Кстаті, “анука”, будєш учіть укрАінскій?
– Нєєєєєє, – відповідає мала.
– Яяяяк це так?
– Что “як”? – перепитує здивована жінка.
Теж роблю здивований вираз обличчя:
– Як це вона не розмовляє українською мовою? Як?
– А что такоє?
– Ну як – це ж Україна!…
І все – більше жодного ідіотського питання.
