Говорю з сином українською. Підходить сусідка. Питає: “Ти смотрі, “тату” говоріт, ето капєц просто, прямо по-укрАінскі, прікольно: а он шо у вас, вот так на укрАінском і разговаріваєт?” – блогер

Тусуємося з Назаром на майданчику. Підходить родина з нашого двору. Трохи старша за нього дівчинка, її мама, тато і бабуся. Привітались. Мама і тато малої швидко кудись ідуть.

Бабуся – жінка, якій на вигляд трохи за шістдесят – лишається з нею.

Назар гойдається. Бабуся всаджує дівчинку на сусідню гойдалку.

– Татууу, – голосно говорить Назар.

– Щооо? – Так само голосно відповідаю я.

– Я не мозю злізти.

– А ти хочеш злізти?

– Я не знаааю.

– Ну ти визначайся і скажи.

Зупиняю гойдалку. Сидить.

– Злізаєш?

– Нііі, не хоцю.

– Ну тоді продовжуємо.

Розгойдую знову.

– Ти смотрі, “тату” говоріт, ето капєц просто, прямо по-укрАінскі, прікольно: а он шо у вас, вот так на укрАінском і разговаріваєт? – Видає цілу тираду жінка.

– Звичайно, – коротко відповідаю я.

– І мама, і тато, і Остааап, – виголошує свою звичну мантру Назарко.

– Ето ви малого Остап назвалі?

– Так.

– Надо же: інтєрєсноє імя, но такоє рєдкостноє.

– Для Одеси – може, а загалом зустрічається.

– І что, Назар нє говоріт по-русскі?

– Не говорить.

– Ооого. Капєц.

– Що не так?

– Ну как – ето же Одєсса…

– А ваша онука розмовляє українською?

– Нєа. Кстаті, “анука”, будєш учіть укрАінскій?

– Нєєєєєє, – відповідає мала.

– Яяяяк це так?

– Что “як”? – перепитує здивована жінка.

Теж роблю здивований вираз обличчя:

– Як це вона не розмовляє українською мовою? Як?

– А что такоє?

– Ну як – це ж Україна!…

І все – більше жодного ідіотського питання.

Сергій Бригар