Одеса. Їду в сьомому тролейбусі. – Слєдующая – Куліково полє, – оголошує водійка. Підходжу. – Перепрошую, але оголошувати зупинки треба українською. Не порушуйте, будь ласка, закон. – Я нє буду і всьо. Тєбє нє нравітся – єдь во Львов
Одеса. Проїхався в сьомому тролейбусі.
І зіпсував собі настрій…
-Слєдующая – Куліково полє, – оголошує водійка.
Підходжу.
-Перепрошую, але оголошувати зупинки потрібно українською. Не порушуйте, будь ласка, закон.
-Я нє буду.
-Тобто?
-Нє буду, і всьо.
-І чому ж так?
-Слушай: тєбє нє нравітся – єдь во Львов.
-Щойно звідти. І там закону дотримуються незалежно від того, якою мовою розмовляють вдома.
-Нє нравітся – єдь домой.
-Мій дім тут.
-Твой дом во Львовє.
-Я все фіксую і розмовлятиму з вашим керівництвом…
Після нечутного “бу-бу-бу”, репліки припинилися.
-Вийді отсюда, надоєл – нєт у нас нікакой язиковой проблєми, нєт вообщє, ето всьо ви, воду мутітє, – доноситься із салону…
І подумалось мені:
-Хоч ти, звичайно, і не розумна, але може й маєш рацію.
Після цієї короткої розмови водійка просто припинила оголошувати зупинки.